Додому
:: Про мене ::
розсилка пегасів 
Дістатися суші
Просто випадкове фото...
1.
Щось нестерпно пищало, недалеко від вуха, й він, зробивши ще одне зусилля, штовхнув своє тіло вперед. Голова вдарилася об твердь – “Скелі”, – подумав, – очі розплющились. Був ранок. Дружина, годинник, тумбочка позаду голови – неділя, отже, а він так борсався, боячись не встигнути випірнути зі сну, залити в рот гарячу каву, давлячись канапкою, не поголитися, забути на видноті мобілку, проїхати потрібну зупинку…
Вправні наманікюрені пальчики колеги Танечки торкнулись його волосся: “Пір’я! З якими це курочками спимо, а?” Хтось хмикнув – хи-хи-хи, Павлович, у дзеркало перед роботою дивитись треба – і він, нервово вихопивши пір’їну, вилетів із офісу. “Це ж пір’я чайки, дурна курко, менше в дзеркало зазирай”, – пробурмотів – гуля на голові розболілася не на жарт…
Щоранку сон, як море, викочував його на берег. Він пробирався крізь товщу води швидко, а потім віддавався на волю хвиль. Потрохи все реальніше відчував шорсткість простирадла. Ось тоді раптом ноги й руки починали вгрузати в пісок. Він чіплявся за марево сновидінь, немов потопельник за водорості, він впирався, він не хотів… Тільки після гостини і вечірніх святкових салютів тіло виривалось зі сну, як корок – бах – з пляшки шампанського. “Пити треба більше… валер’янки”, – бурчала тоді дружина й переверталась на другий бік.
2.
Літо дихало спекою. Уночі перестиглі грона зір стікали медом, але чомусь праглося солоного. Я дивився на місяць і по-вовчому підвивав. Мене ще не припинали ланцюгом, та я все одно сумирно лежав біля буди. Висолоплений язик не допомагав відчути прохолоди. На нього, навпаки, норовили сісти мухи, щоб злизати хоч кілька крапельок вологи. Я теж понад усе любив воду.
Якогось дня на подвір’я в’їхало червоне авто. Хлопчик був добрий. Ми бігали з ним на річку, в ліс, гавкали і стрибали. Через тиждень на подвір’ї зчинилась неймовірна метушня, і я вперше побачив його заплаканим. Тітка з кучерявою рудою шерстю на голові щось горлала й розмахувала руками, лисий дядько поруч похмуро зиркав то на неї, то на нього, то на мене. Раптом малий вперто тупнув ногою, схопив мене обіруч і хутенько заліз до машини. Дороги не пам’ятаю.
Буда, в якій я опинився, простора, величезна, можна сказати, поділена на кілька менших буд.. Щодня мене купають і, одягнувши ланцюг, водять серед людей і машин. Від нервів я почав гризти те, що вони – тітка, дядько й малий живуть у тій буді разом зі мною – називають меблями. Тітка гарчить, ніби я в неї забираю улюблену кістку… Місяць тепер далеко…
Пальчик зупинився на синьому тлі:
– Ось, Бурику, це море, там дуже багато води, вона постійно рухається, хитається тобто. У ній живуть риби, великі-великі, – хлопчик розвів руки, – й маленькі. Але пити води не можна, солона дуже. Ми невдовзі поїдемо туди, там класно, побачиш.
Я роздивлявся малюнок. Вода, солона, хитка – ось, ось про що я виявляється, мріяв. Я все своє собаче життя мріяв про море!
3.
Малий знову хворий. Надворі асфальт плавиться, як шоколад, довгоногі дівчатка втискають у нього гострі шпичаки своїх босоніжок і млосно лижуть морозиво. Я би їх роздягнув ще більше, ні-ні, я би сам роздягнувся, ой, ні, я маю думати про малого… Як йому допомогти? Хм… Здається… Йому потрібне море! Пригадую, я перший раз так хотів похлюпатись у ньому, половити медуз сачком для метеликів, попускати “жабок”, назбирати цілий мішочок відшліфованих камінців, скелець, черепашок, відірваних клешнів крабів, “бичків”, зрештою – всього того добра, що лежить щодня на березі під ногами. За своїми золотошукацькими пригодами я перестав з сумом думати про Бурика.
– Мамо, а Бурик погуляє і повернеться? Чому він пішов гуляти без мене? А якщо його зіб’є машина?.. – такі запитання все рідше й рідше виривались із моїх уст. Мама почала ставати спокійнішою і навіть обіцяла купити після повернення додому акваріум з рибками. “Мені самій хочеться мати золоту рибку, яка буде виконувати усі мої потаємні бажання”, – казала – і дивилася замріяно повз тата на м’язистого молодика, обвішаного ланцюгами.
Ах, так, малого порятує море. Та й дівчат там багатенько, уже роздягнутих…
4.
Я пірнав, кидався на ліхтарик, як справжній тренований собака – він не мав упасти на дно, мій ліхтарик, моя довгоочікувана, але здійснена мрія. Тато був захоплений настільки, що раз навіть гукнув: “Бурику, ану, опа!”. Ліхтарик описав дугу, довшу, ніж звичайно. Я щосили замолотив ногами й руками, намагаючись не наковтатись солоної води. Море виштовхувало мене, не підпускало до дна, я боровся, як міг, та воно перемагало знову й знову. Я не плакав. Тато розгублено мовчав, а мама, кинувши злорадне “догралися”, перевернулася на живіт, щоб засмагала спинка.
Бурик… Бура водорість. Це тато надумав так розважатись, коли йому набридлі мамині істерики “тебеніщонецікавитькрімчужихжіночихнігіцицьок”. Вона була схожа на розтривожену чайку, їй уже не допомагав ні йод, ні бром моря, якісь безладні махання крилами…
“І відтоді щоночі на дні моря зацвітала маленька вогняна квітка, довкола якої збирались рибки, креветки, панни медузи і захоплено шепотіли: “Вона чудова, вона чудова…”, – бабуся згорнула книжку. А все-таки я встиг за допомогою ліхтарика прочитати “П’ятнадцятирічного капітана” й “Марсіанські хроніки”, полякав сусідку, випустив у світ кількасот нічних “зайчиків” і найголовніше – дав сигнал інопланетянам. То чому я мав плакати?
5.
Він лежав і думав про глибинність снів. Він намагався зчепити докупи уривки їх сюжетів і видряпатись догори, на вершину розуміння… Тьфу, він же не письменник, щоб думати так літературно і складно, він просто мусить щось збагнути, згадати… До речі, що сталося з батьком? Тоді, після моря, він сприйняв як належне факт його зникнення. Зранку мати сказала: “Погуляє – і повернеться. Хіба зіб’є машина…”. Вона ще хотіла додати “не дай Боже”, але стрималася.
Він подивився на годинник, дружину, тумбочку… Була неділя. Коли він стане батьком… Коли? Він боїться думати про це, але колись реалії розвіють цей страх, і колись він купить дитині, своїй дитині, собаку, ліхтарик і повезе її відпочивати на море. Якщо, звісно, це тільки не буде дівчинка – ляльок і котів він не любив.
29.07.05
