Спокушена віршем

Поезія - вибух барв...

Хочу повіситись,
від уяви й реальності,
та нема мотузки
в цей час під рукою,
та нема стільчика
з міцними ніжками,
та нема того,
чого нема.
А гак лоскоче напружену спину
і обіцяє бути опорою,
щоб ти змогла наблизитись до людини –
стати посередником між небом і землею.
Хочу повіситись –
хочу повісити свій тягар,
бо від нього Земля може змінити орбіту
і націлити вісь супроти нас.
Але нема на чому,
нема чим і коли –
невимовний відчай!
І я, замість вішатись,
йду писати вірші.

25.01.1993

До Поезії

Чекаю тебе місяцями,
моя наймиліша у світі – сильніша, ніж сон
(можливо, сильніша від смерті).
Пальчик-олівчик притулиш до уст:
тихо, послухай-но “як липа шелестить”...

18.04.2001

***

На світанку відловлені фрази –
в заґратованій клітці аркуша.
Недобиті з першого разу
в агонії мовчки корчаться...

10.04.2000

***

Намагаюся бути прозорою –
тоді через мій акваріум
добре видно, як плавають рибки,
як привітно махають хвостами,
розтуляють роти зголоднілі
за крихтою правди.
Не ловіть їх руками –
сферична поверхня не має тріщин,
окрім однієї – прикритої склом,
та й ікринки завжди
під листком
язика...

весна ’2000

***

Закреслиш себе, а інші означать – вірш.
Лежатимеш крижем на білій постелі паперу,
і крапку останню устромиш у душу, як ніж,
ще й дату убивства, годину поставиш під нею.

2-4.06.2000

***

На верблюдах хмарин
пустелю серця свого не здолаю...
Спиваю
краплі поту
з віконного скла
поїзда.

19.05.2002

***

Лягли на дно ці спогади –
як мул.
І стане вже не радісно, а мулько.
І кожен раз з годинника зозулька
замість “ку-ку” казати буде
“кум”.

18.08.2000

***

Знову хочеш блювати словами, без ком –
мучать тебе рештки “вчора” і “нині”.
Затуляєш свій рот, наче Єва, листком,
спокушена віршем о першій годині.

Твій коханий тобі співчуває як муж –
від нього ти також трохи вагітна.
Але все пережите стоїть – ані руш,
лише розтривожене пізністю світла.

21.12.2002

Читати ще:

До початку